Зробившись шанувальником прогресу -
а в нас грязюка чорна та грузька -
я врешті сів в «загибель на колесах»,
бо несолідно ж - перти пішака!

Я ж не хотів, тудою чи сюдою,
дражнити долю чи якесь чортя!
Я сподівався бистрою їздою
продовжити й полегшити життя.

Раніше я чвалав - хоч сніг, хоч зливи -
і навіть заразом збирав гриби,
і був я для докорів невразливий,
і був я недосяжний для ганьби.

Але тепер вважаюсь іншим класом -
п’ять чоловік, до трьох із чимось тон.
Я їду, реєструючи тим часом
обурення усіх моїм автом.

В оточенні своєму недаремно
я відчувати став антагонізм, -
скінчилася ворожість потаємна,
і розпочавсь відвертий остракізм.

Адже тепер чужий я нам по духу,
й лише один вітає без сварні -
регулювальник вуличного руху,
що у райцентрі ліпить штраф мені.

Я встряв у ворожнечу повсякденну,
я вранці бачив наслідки атак:
коли вузлом зав’язують антену -
це натяк: і з тобою буде так!

Пройшовши повз мої мисливські ями,
встромляли в шину зуб від борони;
я ж тільки відбивався трояками,
мужнів та гартувався у борні.

Ночами оксамитними, бувало,
я в засідках сидів, забувши сон, -
та розвідка в них добре працювала,
й ніхто з них не попався у полон.

Аж ось - передній міст за півгодини
хтось на Великдень відгвинтив та спер...
Здавалося б, звичайна запчастина,
але і задній - зайвий відтепер.

Я здобував керма, гальма, дверцята...
Та зрозумів, подумавши як слід,
що поки може ще воно дзижчати,
пора мені давати задній хід.

Назад - до лав звичайних пішоходів,
до рейсових автобусів «Турист»!
Плювати на чужу зловтіху й подив, -
здаю авто, і хай мовчить користь!

...Я знову пішки йду, як звіку-зроду,
над лобом - не багажник, просто бриль.
І я вже не ненависний народу
за те, що в мене є автомобіль!