Правду, як видно, торочать бабусі,
після відправи хлебнувши винця:
при отакому дорожньому русі
важко добути життя до кінця.

Ось повідомлення із Задніпров’я:
гепнувсь униз катафалк зі шляху;
всі - навіть кінь - загубили здоров’я,
тільки отой, що у гробі, - тьху-тьху.

Наймані плачниці будь-як ридали,
парох - той верхньої ноти не брав,
п’яні музики весь час фальшували,
тільки отой, із труни, - не збрехав.

Чмокнув в чоло представник офіційний
й витер гидливо губу об рукав,
й інші приклалися; тільки покійний
зовсім нікого не поцілував.

Раптом - гроза, а наш клімат суворий
не поважає промов нічиїх.
Шуснули всі до піддашка контори,
тільки небіжчик нікуди не біг.

Що йому дощ? - хвилюватися смішно,
тільки живих налякаєш таким.
Ну, а покійники, люди колишні, -
люди сміливі, нерівня живим.

Як не силкуйся та не метушися -
а до чогось вже присуджений ти.
Щоб назавжди від халеп вберегтися -
треба скоріш в домовину лягти.

Хоч би в яку трунарі тебе вперли -
тут вже не варт вимагати своє...
От молодчага цей самий померлий, -
зайвого клопоту не завдає.

Не уразити той світ некрологом,
там - вічний спокій та тиша давно.
Ми ж отут - ходимо скопом під богом,
й тільки отим, хто в труні, - все одно.

 
 
 
 

Чую докір: «Що за трупні забави!» -
Ні, просто дуже досадно мені:
всіх нас колись щось до смерті задавить, -
звісно, за винятком тих, хто в труні.