Я спитав тебе: «Навіщо лізеш вгору ти?
Вдома ж - безліч справ, он, хлів поламаний...
А оте гірське безладдя - не упорати!»
От з собою ти і потягла мене.

І з тих пір такий тобою став приласканий я,
альпіністко моя, скелелазко моя!
І коли зубами з остраху виляскував я,
посміхалась мені скелелазка моя.

А відтак, коли вже зладили житло смерком,
споживаючи твій борщ та печиво,
я потиличник отримав ополоником,
та не скривдився, а вищебечував:

«Ох, який тепер тобою став приласканий я,
альпіністко моя, скелелазко моя!»
Кожний раз, коли чолом пітним вилискував я,
підганяла мене альпіністка моя.

І потому на наступних наших сходженнях
я не корчив вже паралітика,
бо чекав на твій стусан із завороженням, -
ти ж усіх вершин покорителька!

Ох, який тобою досі неприласканий я,
альпіністко моя, скелелазко моя!
Якщо вчасно наші торби не притаскував я,
перцювала мене скелелазка моя.

За тобою я тягнувся як пороблений -
щоб вхопитися, чи хоч торкнутися...
Й раптом гепнувсь, як та шкапа між голоблями,
і дочулася моя супутниця:

«Ох, який зате тобою став приласканий я,
альпіністко моя, скелелазко моя!»
Кожний раз, коли її невміло стискую я,
дорікає мені альпіністка моя...