Жив та був собі дурило-недотепа,
де б не був - його знаходила халепа;
а якось - мабуть, сідло
підвело -
затягло бозна-куди вже, як на зло.

Ну так що, життя - не мед,
гей, дурило?
Сів ти задом наперед
на кобилу,
не-до-те-по!

Бачить: в полі просто неба - три ослона,
а над кожним - сяє вивіска фасонна:
«Для мандруючих чинів»,
«Для панів»,
«Для царів та всяких інших гетьманів».

Сперш привабив пишний чин
недотепу, -
всівся гордо на ослін
серед степу!
От ду-ри-ло...

Де не взялися місцеві урядовці,
пригощати стали в теплій обстановці,
й він із рук тих шахраїв
пив та їв -
так, що мало не позбувся почуттів.

Сп’яну гепнувся униз
наш дурило,
та на друге крісло вліз
через силу,
не-до-те-па!

І відразу він навчивсь хазяйнувати,
у помісті вводив різні агрегати, 
став такий вельможний пан,
ствердив план,
як вирощувати жито, вчив селян.

Й так загрався в мудреця
недотепа,
що до третього стільця
потелепав.
От ду-ри-ло!

Ох, дорвавсь дурило - й ніби все в порядку -
до Великої державної печатки!
Зразу лаятися став
без підстав,
і підданих, і сусідів матюкав.

І коли б його в цей мент
мати вздріла -
не сказала б комплімент
про дурила,
не-до-те-пу!

Й здуру вигадав Указ він небувалий:
«Щоб усім всього в державі вистачало!..»
Тільки трон подібних справ
не приймав,
враз дурила з себе скинув: геть, мовляв!

Й благодійник наш, добряк
недотепа
геть голісінький закляк
серед степу...
От ду-ри-ло!