Ти пішла собі - й може, так і слід,
й не зустрітись би знов, їй-бо,
а мене - в товарний, і - ген на схід,
до копалень цих в Бодайбо.

Не шукатимеш мій на карті кут,
й до батьків моїх - ні на крок,
а мені - дарма: буду я отут
мити золото за пайок.

Рейки скінчились, стихнув стук коліс,
зникла колія, бо - тупик.
Тут завити би - та немає сліз,
не добути їх з-під повік.

Добре, хай вже так, - забувай мене,
й що було у нас - хай це жарт,
тільки добре ти пам’ятай одне:
знов зустрітися нам не варт.

Строк мій скінчиться, - я усе терплю
й звідси вийду я, без облуд!
Та за час, що тут я на нарах сплю,
я забуду все будь-що-будь.

Тут ліси кругом, - хто б такі пройшов,
синизна така - так би й вив.
А за спиною - всі сім тищ верстов,
а попереду - сім років.