Ікона висить в них на голій стіні, -
вони уніати, неначе.
Долівка з відбитками ніг в курені,
подерта постілка жебрача.

Для затишку - стіл, для спання - пара лав,
та два - колись винних - барила.
Я ніби в притулок для вбогих попав,
ошатний міський здоровило.

Купив я вино - і звідкіль воно в них? -
узяли за глек по полтині.
А дід - інвалід без зубів та без ніг -
дивився прохально у спину.

«Бажаю вам щастя», - сказав я йому. -
«Яке ще там щастя, у біса!..»
Ми випили з ним, позітхали в диму,
і тут він раптово завівся.

«А що мені, - каже, - ця влада дала
за зуби мої та за ноги?
А справ - достобіса: нап’єшся зі зла -
і куксами риєш дороги.

Ех, ноги були б - так я більше би встиг
оббити конторських порогів!
Хоч скутки, гадаю, - такі ж, як без ніг, -
були би так саме завбогі».

«Що треба тобі?» - я спитав старика. -
«Не так вже й багато, хлоп’яго:
щоб - бог з ним, з ЦК, - але хоч би ЧеКа
колись-то звертала увагу...»