Відчуло тіло знов моє озноб.
І серце стука, наче в діжці камінь.
В мені сидить кошлатий, злісний жлоб
З цупкими, мозолястими руками.

Як помітять, що нудьга скосила,
Говорять друзі: - Знову загуляє...
- Він ворог! З ним знатися несила!
Він замість мене кисень споживає.

Він не двійник, не друге моє «я», -
Усі пояснення - брехня зненацька, -
Він плоть і кров, погана кров моя.
Таке не снилось і братам Стругацьким.

Чека, коли закінчу свій виток,
Щоб посміятись над моїм рядком:
Обачним стану я й жорстоким
Й продам усіх по одному й гуртом.

Я виправданням - вуха полощу, -
Коли життя вже тане і зникає,
Та я собі тих митей не прощу,
Коли отой мене перемагає.

Тепер зібрався я з останніх сил.
І вже його не вивезе крива!
В горлянку сам отруту я загнав.
Хай їсть, подохне - його перехитрив.