Василю Олексіїву
Підйом ваги, як спорт, не новий
В історії народів та держав.
Ви пам’ятаєте, як один грек другого
Підняв і кинув, трохи потримав.

Як шию жертви, гриф я обіймаю.
Овації почую, або ж свист?
Я від землі Антея відриваю,
Як перший в Аттіці штангіст.

Я не маю грації мустанга,
Скований, спокійний, наче сер.
Штанга, важка для мене штанга -
Мій супутник, ворог і партнер.

І непідйомну цю громаду
Я не бажаю ворогу свому.
Я до важкого йду снаряду,
З ніжним почуттям своїм йому.

Ми обоє наче із металу,
Та, одначе, він один - метал.
Щоб дійти мені до п’єдесталу,
Я доріжку на помості протоптав.

Де мені стояти - в центрі або з флангу?
Чи дістанусь слави я, або - помер?
Та що, цікаво, скаже штанга -
Цей єдиний вірний мій партнер.

Лежить суперник, ти над ним - красиво!
«Вага взята!» - звучать слова старі.
«Вага взята» - чудово, та несправедливо,
Бо я - внизу, а штанга - угорі.

Такий тріумф - твоя поразка ніби,
А перемоги сенс здається простий:
Вся суть у тому, що штангіст не схибив,
Піднявши штангу - кинув на помост.

У вухах дзвін, немов повільне танго.
Як міцно всіх тримає наша terra!
Немов магніт вона хапає штангу -
Мого старого, вірного партнера.

Повзе він вище - це мені не сниться,
І м’язи рвуться, наче сухі тріски.
А із високого свойого місця
Глядач кричить: «Кидай її до біса!»

«Вага взята! Тримай!» - команди звук,
І скинутий униз цей металевий бог.
Отак я виконав звичайний рух
Під назвою короткою «ривок».