Я синявою дихав,
Білий пар видихав,
І у небі ставав він хмарками.
Піді мною сніг рипав,
А потім - затихав,
А замети блищали зірками.

І дзвеніла нудьга, що журливо у пісні співає,
Як ямщик замерзав під сумний і страшний крик ворон.
То приспало його жовте сонце, що не зігріває,
І ніхто не сказав: ворушись, піднімайся, геть сон!

Все у нас на Русі
По маківку в снігу -
Повз, котився, щоб не провалитись.
Збережи і спаси!
Дай забав у пургу!
Дай не впасти, заснути, забутись!

Той ямщик - чародій кинув пугу, куди йому дітись -
І згадав про Христа, очманів від морозяних верст.
Він шмагав би коней і цим самим зумів би зігрітись,
Підвела доброта: він жалів їх, не бив і... замерз.

Я своє відбиття
Вгледів якось на дні,
З ляку острах утік до мошонки.
Обірвати життя -
Я по груди в брехні!
Або чарку останню - і в ополонку.

Хоч пропита душа - їй там, голій, смертельні морози.
В ополонку чи в яму, та - сам: у життя є межа.
Пар від мене іде - це душа моя рветься назовні!
Коли вийде - сховайте, заріжусь - зніміть із ножа.

Сніг кружляє густий
Над землею моєю,
М’яко стелить, в запій закликає...
А ямщик молодий
П’є й шмагає коней!
А тверезий ямщик - замерзає.