Крохмалений підшив підкомірок,
Напружені думки, сталеві нерви -
І ось лягли на спусковий гачок
Бліді фаланги офіцера.

Пора! Хто знає час ції пори?
Та ось вона, як на долоні:
Який короткий шлях від кобури
До вибритої гладко скроні.

Рух закінчився, хутко здуло
Волос із останньої мішені -
Смерть, сміючись, дивилась з дула
На точку мовчазної сцени.

Неподалік вже піднялася бров,
А поруч билось щось, дрижало -
У скроні, ще не відкрита кров
У пульсі билась, бунтувала.

І перед тим, як кинутись вперед
Від вуха в мозок, навкіс до затилку, -
Та задивилась дуже пильна смерть
На жалюгідну, люту жилку.

Смерть забарилась - і програла:
Знову до кобури, до забуття!
Так близько Смерть ще не стрічала
Нена’висне з народження - Життя.