Всечекання тривало, а проводи враз промайнули -
Кожен з друзів бажав: «В добру путь! Хай все буде - гаразд!»
І четвірко країн враз за обрій шляхи розчахнули,
І чотири кордони здійняли шлагбауми враз.

Тіні голих беріз під колеса жертовно лягали,
Заблищало шосе і багнетом зійшлось вдалині.
Вічний смертник - комар розбивався попереду шало,
Обертаючи скло лобове на картину Далі.

Скільки дивних мазків на змертвілому цьому покрові,
Скільки сірих мозків, комариних роздушених плевр!
Вибухнув ось один, до знемоги напившися крови,
Щоб червоним штрихом закінчити дорожній шедевр.

І думки, що ледаче у тім’я моє стукотіли,
Ринули у пробій - спробуй кожну візьми та злови!
І постукався час до машини моєї щосили, -
Я впустив час змарнілий, замішений кимсь на крові.

І з бинтів чиїсь очі до мене в авто зазирнули
І спитали: «Куди ти? На захід? Вертайся назад!»
Здивуватись не встиг - кулі зовні метал дряпонули, -
Я почув лиш: «Лягай! Не спиняй! Бережися! Бомблять!»

Отой перший наліт був не так, щоби надто вже й дуже:
Ось когось поховали, присипавши ледь однострій,
Вийшли постаті темні - з узбіч - на шосе, по калюжах,
Як по тому колись, дивуватись машині моїй.

І вже зникло шосе - мій єдиний та вірний фарватер,
Лиш - смерек стовбури без обрублених мінами крон.
Безтілесний потік, грузько так, обтікав радіатор.
За останню добу я не зрушився ні на мікрон.

Я заснув за кермом - бо зівання зсудомило рота, -
Чи за вуха вщипнутися, а чи торкнутися вій?!
Поряд в кріслі укляк хтось в лахміттях сержанта піхоти:
«Бач, трофейна мерзота, - сказав він, - а зручно у ній!..»

Ми поїли з сержантом домашніх котлет та редиски,
Знову він здивувався: а звідки таке у війну?!
«Брате, я, - каже він, - вісім днів, як поснідав у Мінську.
Щиро дякую! Їдь! Буде час - може й знов загляну...»

Він подибав на схід із загоном, сумним, як недоля,
Мирний час проточився ізнов до авто крізь броню,
І дивився на мене єдиною жінкою поряд,
І казала та жінка: «Зморився! Давай - я зміню!»

Все у нормі, на місці, - кордон вже, нас двоє у тиші.
В тридцять років провалля роз’єднує різні світи.
От щітки загойдались і скло стало трохи чистішим, -
Ми побачили знаки, закликані застерегти.

Крім нечастих вибоїн, усе не в воєнному стилі, -
Тільки ліс - молодий, та крізь бруд, що по склу знов поліз,
Два багнети мене полоснули морозом по шкірі,
Догори гострячиськами - мирно, не так, щоб навскіс.

Тут, на трасі прямій, необстрілене «я» уявляло,
Що воно десь отут воювало в близькому гайку, -
Саме тому мені і шосе це багнетом ставало,
І від свастик ошмаття метлялось на цьому клинку.