У тиші небес, де засніжені скелі-красуні, красуні,
На схилах своїх нічиїх ще не відали ніг,
Жило-поживало гірське і просвітле, світле відлуння, -
Воно відкликалось на крик - будь-який людський крик.

Коли самота в горлі встане, мов грудка та клята, та клята,
І здушений стогін у прірву ледь чутно знесе,
Крик про допомогу відлуння підхопить, підхопить завзято,
Підсилить - і бережно в руки своїх донесе.

Не люди, мабуть, дурману нахапавшись та зілля, та зілля,
Щоб чутним не стало гучне тупотіння і храп,
Прийшли обеззвучити й вбити живлюще, живлюще міжгір’я, -
Й відлуння скрутили, і в рот йому сунули кляп.

Всю ніч протривала кривава забава у клуні, у клуні, -
Відлуння топтали - та тихо було між осель.
До дня розстріляли притихле просвітле, світле відлуння -
І бризнули сльози камінням з поранених скель...