Між оплилих свічок, між молитов і снів.
Між трофеїв військових і вогнищ мирських.
Жили діти книжок, що не знали боїв
Від дрібних катастроф потерпали своїх.

Дітей завше дратує
їх побут і вік
І ми бились до саден,
образи навік.

Та нам одяг латали
як слід матері,
Ми ж пожадливо книги
п’янливі пили.

 
 
 
 

Й намагались збагнуть,
ми, що бою не знали,
І за заклик «До зброї!»
волання сприймали.

І потребу в кордонах,
команд таємницю
І як мчить і ряхтить
бойова колісниця.

А у вирі вогненному січей і смут
Є пожива для наших іспраглих голів.
Ми на ролі зрадливців, лакуз та іуд
Назначали дитячих своїх ворогів.

Здоганяли ми всіх
ворогів-втікачів
І до ніг наших дам
ми складали мечі.

Боронили, не кидали
друзів в біді
І медалі геройські
чіпляли собі.

Тільки в мрії не можна втекти навіки.
Більш не буде забави годин, як колись.
Та долоні терпкі спроможись, розімкни.
Й піднеси побратимову зброю увись.

І довідайся, маючи
меч у руках,
І вдягнувши шолом,
чим для тебе є страх.

Справдь, чи ти боягуз,
чи обранець-юнак
І справдешню борню
ти іспробуй на смак.

Як на землю зчорнілу впаде побратим.
І розпачливим криком ти ніч роздереш,
Очі висхнуть і горло стане сухим,
Бо загинув товариш, а ти ще живеш.

 
 
 
 

 
 
 
 

Якщо, сльози карбуючи в пам’ять свою,
Ти батьківським мечем собі шлях торував,
Якщо правду життя ти пізнав у бою,
То потрібні книжки ти в дитинстві читав.

Якщо м’яса з ножа
ти не їв взагалі,
Руки склав і дивився
на світ віддалі,

А з негідником-катом
до бою не став,
То даремно життя
ти прогаяв-програв.