У вірші я лиш крихта на віку,
На інше все не маю повноважень...
Зачатий, як і треба, у гріху, -
В поті і в нервах перших шлюбних вражень.

Я знав, що відриваюсь від землі, -
Чим вище, тим жорсткіше і суровіш.
Я йшов спокійно прямо в королі
І вів себе як принц спадковий крові.

Я знав - все буде так, як закручу.
В накладі не бував і в обороні.
По школі мої друзі і мечу
Мені служили, як батьки - короні.

Не думав я, що говорю і як,
І з легкістю слова кидав на вітер -
Як ватажку ж бо вірили і так
Мені високопоставлені всі діти.

Нас уночі лякались сторожі.
Як віспою, часи хворіли нами.
Я спав на шкірах, мясо їв з ножів,
Коняку злого мучив стременами.

Я знав, що буде сказано: «Царюй!» -
Впекла клеймо на лобі доля зряча,
І я сп’янів серед чеканних збруй.
До книг і слів насильства був терплячий.

Я ротом усміхатись міг одним,
Таємний погляд, злий, гіркий, прозорий,
Вмів приховати, блазнем вчений тим,
Що мертвий вже: «Амінь!» Бідака! Йорик!

Відмовився від поділу, торжків
І здобичі, і слави, привілеїв.
І мертвого пажа я пожалів...
Я об’їжджав поля свої, алеї.

Забув я весь мисливський свій азарт.
Зненавидів хортів своїх незлецьких.
Я від підранка гнав коня назад,
Бив батогом загоничів, ловецьких.

Я бачив - наші ігри з кожним днем
Все більше були схожі на безчинства, -
В проточних водах уночі, тихцем
Від денного я відмивався свинства.

Я прозрівав, дурніючи щодень,
Я прозівав домашні всі інтриги.
Не полюбив століття це й людей
Не полюбив. Тоді зарився в книги.

До знань мій мозок жадний, мов павук,
Все осягав: і рух, і нерухомість.
Але ж немає толку від наук,
Коли їм заперечення натомість.

Із друзями дитинства стерлась путь.
І нитка Аріадни тільки схема.
Я бився над словами «буть, не буть»,
Мов нерозв’язна це була дилема.

Та вічно, вічно плеще море лих.
У сито просо стрілами метаєм, -
Мов відповідь примарну відсікли
Від цього ось питання, що не знаєм.

Крізь тихий гул почувши предків клич,
Пішов на клич, а сумніви із тилу,
Тяженні думи вверх мене тягли,
А крила плоті вабили в могилу.

Дні мене в сплав спаяли неміцний.
Застигнувши, почав він розповзатись.
Я кров пролив, як всі, і як вони
Я не зумів від помсти відцуратись.

Підйом мій перед смертю - западня.
Офеліє, я тління не приймаю.
Але себе я вбивством тим зрівняв
З ким ліг у землю ту, що нині маю.

Я Гамлет. Я насильство зневажав.
Я наплював на Данії корону.
Та в їх очах за трон я горло рвав
І убивав суперника по трону.

А геніальність схожа на міраж.
З народження, я бачив, смерть виходить.
І відповідь у нас, як світ, стара.
Й потрібного питання не знаходим.