Я вірю у спільну нашу зорю,
Хоч й давно за нею не слідкуєм ми:
Наш поїзд сходив з рельс на всім ходу -
Ми ж лишалися неушкодженими.

Бив самосвал машину нашу в лоб,
Ми знаєм шукаєм що і що знайдем,
Жодного разу не входили в гроб,
Де нема спасу тим, хто впаде.

Катастрофи, падіння, - я ж діяв, -
Ми летіли туди, де тепло...
Просто ти не втрачала надію,
Мені з вірою - дуже везло.

Але й тепер, коли ми вдвох летим
Хай й на недуже надійних літаках,
Нам гасять світло й створюють інтим,
І мотор співає на нижніх нотах.

Бували і «ТУ», «ІЛи», «ЯКі» і «АН»...
Я вірив, що в Парижі, Барнаулі
Ми сядем, як не впадем в океан,
Двох нас не з’їсти й голубій акулі!

Ми усі смертні - і люди сміються:
Нас не дочекаються міста!
Я вже знав: всі кругом розіб’ються,
Ми з тобою - ніколи, правда!

Мені здається таке по плечу -
Смертним не під силу стільки прудкості!, -
Що на льоту тебе я підхвачу,
І разом ми сплануємо в Таїті.

А якщо захворіє хто із нас
Хворобою якоюсь смертельною.
Вона пройде, хоч й з іскрами в очах,
Між стонами і рвотою хмільною.

Хай в районі Мезона-Лаффіта
Упаде злополучний «Скайлайб».
Доля обдурює всіх - «фініта» -
Нас обмануть вона не змогла б!