Коли вода всесвітнього потопу
У береги свої вернулась знов,
Із піни обмілілого потоку
На сушу тихо вибралась Любов
І розчинилась в просторі до строку,
І строк на землю цю уже прийшов.

І диваки (ну як таким не буть?)
Вдихають суміш цю на повну грудь,
Ні нагород не ждуть, ні покарання,
Гадаючи, що дишуть просто так,
Вони раптово попадають в такт
Великого вселенського кохання.

Почуттю, неначе кораблю,
Довго треба море борознить,
Перш, ніж зрозуміти, що «люблю»
Значить - просто «дихати» і «жить».

Багато буде пошуків, блукання,
І мандрів, і по горах і по дну,
І лицарі в життєвих тих змаганнях
Долати змусять прірву не одну,
Любов їм посилатиме страждання,
Позбавить тиші, спокою і сну.

Але безумців вже не зупинить,
Вони уже готові заплатить
Любу ціну, й життям би ризикнули,
Щоб не порвати, щоб не загубить
Тонесеньку, кимсь виплетену нить,
Яку тепер між ними протягнули.

Свіжий вітер вибраних сп’янив,
З ніг звалив, із мертвих воскресив.
Бо якщо в житті ти не любив,
Значить - і не дихав, і не жив.

Та з тих, що захлинулися в любові,
Пішло багато вже у небуття.
Рахунок їм, замішаний на крові,
Ведуть людські плітки без каяття.
А ми свічки поставити готові
Загиблим від святого почуття.

Їх голоси зливатимуться в такт,
І душі їх бродитимуть в світах,
У вічності загубляться й нарешті
Зустрінуться з зітханням на вустах
На світлих переправах і мостах,
На зорянім, космічнім перехресті.

Я поля закоханим встелю,
Хай звучить вві сні і наяву,
Що коли я дишу - я люблю,
Я люблю, і значить - я живу.