Здовж обриву, над безоднею, по самому по краю
я коней своїх нагайкою стібаю, поганяю...
І повітря мені мало - вітер п’ю, туман ковтаю, -
чую з захватом смертельним: пропадаю, пропадаю!

Повільніше, коні, трохи, уповільніться ледь!
Ви невпинну не слухайте пліть!
Та що за коні-то попались завибагливі геть -
і дожити не встиг, й доспівати не вспіть.

Я коней напою, я куплет затягну -
І хоча би ще мить постою на краю...

Згину я - мене-пір’їнку ураган змете з долоні
і в санях мене галопом потягнуть по снігу зранку, -
ви на кроки непоспішні перейдіть, о мої коні,
хоч на трохи шлях та збільшіть до останнього притулку!

Повільніше, коні, трохи, уповільніться ледь!
Не укажчики вам пуга й пліть!
Та що за коні це попались завибагливі геть -
і дожити не встиг, й доспівати не вспіть!

Я коней напою, я куплет затягну -
І хоча би ще мить постою на краю...

Встигли ми, - до Бога в гості не буває невстигання, -
що ж там ангели співають надто злими голосами?!
Але, може, це дзвіночок захлинувся від ридання,
чи ж бо я кричу коням, щоб не несли так швидко сани?!

Повільніше, коні, трохи, уповільніться ледь!
Вас благаю, ускач не летіть!
Та що за коні це попались завибагливі геть -
як дожити не встиг, доспівати б хоч вспіть!

Я коней напою, я куплет затягну -
І хоча би ще мить постою на краю...