Загинув я, мабуть, все бачу дивовижі,
Загинув я, мабуть, лякливим став уже.
Де я, а де вона? Вона ж була в Парижі,
А вчора я дізнавсь, що і не в нім лише.

Які пісні співав я їй про Північ дальню,
Вже думав я про те, що будемо на «ти».
Та марно я співав про лінію нейтральну,
Їй зовсім все одно, що там ростуть квітки.

Я знову проспівав про вдачу світа хижу,
Про рахівник в таксі й того, хто з нею був.
Та хто я їй такий? Вона ж була в Парижі,
І сам Марсель Марсо їй квіти протягнув.

Я кинув свій завод, хоча не мав я права,
Засів за словники, що зносить стало дах...
Та їй байдуже те. Вона ж бо у Варшаві,
Спілкуємося ми знов на мигах та кивках.

Приїде, то скажу по-польськи: «Прошу, пані,
Прими таким, як є, не буду більш співать».
Та що їй на таке, вона ж бо вже в Ірані,
І так не зможу я кохану наздогнать.

Вона сьогодні тут, чи вже в норвезькім місті,
В халепу залетів, потратив у біду.
Хай спробує отой, і той, хто буде після,
А я залишусь сам, й світ за очі піду!