Викував рекордну тонну,
Видав я подвійний план,
Й у поїздку закордонну
Я поїду, наче пан.

Змив я кіптяву під душем,
З’їв холодних двох линів,
Та інструктора послухав,
Що дозволено, й що ні.

Побут в них, напевне, краще
у цей час,
То не треба дурня клеїть
повсякчас.

Дав брошуру проробити,
мов наказ,
Щоб не цибав божевільно,
Так, як в нас.

Розказав мені, як брату,
Про теперішній момент,
Про вояж до демократів
В польське місто Будапешт.

«Там у них все особливе,
Не завжди знайдеш ти суть.
Будь розумним і кмітливим,
Їх прихильником ти будь.

Як з горілкою полізуть -
не зівай:
«Ні, шановні демократи,
тільки чай!»

Подарунків їх ні за що
не приймай,
Бо у нас добра багато -
справжній рай!

Він сказав: «Живи комфортно -
Економ... так, як і всі.
Ти зберись, не викинь фортель,
З сухом’ятки не бісись.

У цім чеськім Будапешті
Заковика є одна, -
Може, скажуть: «Пийте-їжте», -
Ну, а може - й ні хріна!

На базар в угорськім місті
побіжу,
Про німецьких я угорок
розкажу.

«Демократки, - розказали
корєша, -
Не беруть з людей радянських
ні гроша».

«Ця буржуйська підла змова
Може перешкодить нам,
Є зв’язки всі випадкові,
Що на кожнім кроці там.

Там шпигунки з міцним тілом.
Як не в двері, так - в вікно!
Розтлумач, що із цим ділом
Закінчили ми давно.

Можуть діять тишком-нишком,
зі смаком,
Шасть в купе - і стане зразу ж
мужиком.

Під корсет сховати може
задля бід...
Перевір, якої статі
твій сусід!»

«Може, треба катувати? -
Та боюсь, що маху дам...
Як дізнатись, що під платтям?
Дасть відразу ж по мордам...»

Та інструктор - хлопець дока,
Діловий - піди ж бо зріж!
І продовжив із наскоку
Про підступний зарубіж.

Популярно поясняю,
врешті-решт:
До болгар я відїжджаю,
в Будапешт.

Якщо виникнуть проблеми -
не роптать,
І не битись, а спокійно
роз’яснять.

Я ж по-їхньому - ні слова,
Ні в дугу, шпака даю!
Молот в руки - я будь-кого
У свого перекую.

Але ж я не агітатор,
Із сім’ї я ковалів.
Й до поляків в Улан-Батор
Їхать зовсім не хотів.

Я - у ліжку, та не спиться:
«Дусь, а, Дусь...
Може, я без закордону
обійдусь?

Я ж не їхнього замісу,
то й втечу.
Я і мов таких-от, звісно ж,
ще не чув!»

Дуся спить, немов дитина,
Накрутила бігуді.
Повторяє знов невпинно:
«Ти, Миколо, не тренди.

Не второпаєш одразу -
То з тобою розведусь.
Двадцять років ми ж бо разом,
Ти ж постійно: «Дусь та Дусь...»

Обіцяв, - забув, чи що там?
Та авжеж!..
Що клейонку з Бангладешу
привезеш.

Збережи там пару рупій,
не верзи...
То ж хоч біса мені в ступі
привези!»

Обійняв я жінку дужче,
Дусю ніжную свою,
Сон наснився: там кольчугу,
Щит та меч собі кую.

Зовсім інші їхні «тьорки»,
Зловив гав - з’їдять живцем...
Снились ще мені угорки
З бородами та винцем.

Снились Дусині клейонки,
колір - беж,
І нахабні всі шпійонки
з Бангладеш,

Поживу, хай воля Божа,
у румун.
Кажуть, що вони з Поволжжя,
ну і ну!

Ох, жіночі заморочки!
Провела, й гайда співать...
Такі погладила сорочки,
Що і словом не сказать!

Прощавай, мій цех епічний,
Так знайомий - аж до сліз,
Прощавай, і план зустрічний,
Мною зламаний, як хмиз.

Ми пили, то ж спирт в аорту
попадав,
Шлях свій до аеропорту
я гикав.

Біля трапу, мені в спину -
ніби лай:
«На кого ж ти нас всіх кинув,
Миколай?!»