Натопи мені в лазні по-білому -
Я до білого світу не звик.
А, як вчадію, то очманілому
Мені пара розв’яже язик.

Протопи мені лазню, хазяїне,
Розпечу я себе, розпалю,
На приполоці усе, що притаєне,
Я в собі, весь свій сумнів вдавлю.

Розімлію до втрати я дійсності,
Дзбан холодний все змиє відтак,
І наколка про «культ особистості»
Біля серця завжди на грудях.

Протопи мені лазню по-білому -
Я до білого світу не звик.
А, як вчадію, то очманілому
Мені пара розв’яже язик.

Скільки лісу та вір переламано,
Доста звідано лиха і трас.
Злівав вибив тоді профіль Сталіна,
Ну, а зправа - Маринку в анфас

То ж за віру свою самозречену
Богував я довгенько в раю.
Проміняв свою долю безпечную
За нечувану дурість свою.

Натопи мені в лазні по-білому -
Я до білого світу не звик.
А, як вчадію, то очманілому
Мені пара розв’яже язик.

Знов згадаю, як сонечко сходило,
Погукав я до брата: «Не вір!»
І мене гарних два охоронника
Повезли зі Сибіру в Сибір.

На прогної, в кар’єрі відкопанім,
Сирець змивши сльозою з лиця,
Ми на серці кололи всі профілі -
Щоб почув він, як рвуться серця.

Не топи мені лазню по-білому -
Я до білого світу не звик.
А, як вчадію, то очманілому
Мені пара розв’яже язик.

Трусить аж оця згадка печальная,
Пара знову навіє дурман.
Я з туману морозного давнього
Поринаю в гарячий туман.

Стукотить мені думка під тім’ячком:
Бо я марно тавро те носив.
І стьобаю березовим віничком
Спадок давній похмурих часів.

Натопи мені в лазні по-білому -
Бо ж до білого світу не звик.
А, як вчадію, то очманілому
Мені пара розв’яже язик.