Сміюсь ридма, як в кривих дзеркалах.
Мене, мабуть, так спритно розіграли:
Гачки носів і аж до вух оскал -
Як на венеціанськім карнавалі!

Навколо мене зтулилось кільце,
Мене хапають, тягують в тані й пляски.
Так-так, нормальне на загал лице
Моє, ймовірно, прийняли за маску.

Петарди, конфетті... Тут все не так!
На мене маски дивляться з докором,
Вони кричать, що знову я не в такт,
Що наступив на ноги знов партнерам.

То, що робити - бігти, та скоріш?
Чи може разом з ними веселиться?..
А що, як ти придивишся пильніш,
Й роздивишся отам людські обличчя?

Всі в масках, у перуках - як один,
Казковий - той, а той - літературний...
Сусід мій зліва - сумний арлекін,
З ним поруч - кат, а третій в масці дурня.

Себе той намагався обілить,
А інший - то інкогніто, будь ласка!
А хто є хто, - уже не відрізнить,
Своє обличчя то, а може й маска?

Я в хороводі регочу до п’ят,
І все-таки так неспокійно з ними:
А раптом хтось в жахливу маску «кат»
Вростеться так, що потім вже й не зніме?

Чи арлекін зажуриться навік,
Милуючись своїм лицем сакральним;
А що, як дурень свій безглуздий вид
Так і забуде на лиці нормальнім?!

Як добру нам особу розпізнать,
Як чесного напевно відрізнити?
Навчилися всі маски надягать,
Щоб об каміння не розбить обличчя.

Я таємницю масок викрить встиг.
Упевнений, що мій аналіз точний,
Байдужість-маска на лиці у них, -
То захист від засуджень непорочний!