Від кордону ми Землю крутили назад -
На початку навали.
Та зворотно її закрутив наш комбат,
Як торкнулись ногою Уралу.

Врештi-решт в наступ йти наказали фронтам,
П’яді й крихти збирать при нагодi,
Пам’ятаєм, як сонце скотилось назад,
Й майже вже закотилось на сході.

Ми не міряємо Землю на кроки,
Вiд потопчених квiток - шкребе,
Ми штовхаємо Землю у боки -
Від себе, від себе!

А від вітру зі сходу пригнулись стоги,
Притулилась до скелi отара.
Ось земну ми зiрвали, хоч ми й не боги,
Вщент змінивши ще й напрям удару.

Не лякайтесь, як Сонце не схоче спочить,
Судний день - це страшилки для старших,
Просто Землю, як схочуть, то стануть крутить,
Наші роти прориву на марші.

Ми повземо, горбки обіймаєм,
Хтось купини затиснув й гребе,
Ще й колінами Землю штовхаєм -
Від себе, від себе!

Тут ніхто б не знайшов, навіть якби й схотів,
Тих, хто руки підняли.
Всім живим ще допоки є користь від тiл:
Прикриватись полеглими стали.

Дурнуватий свинець всіх відразу знайде?
Де зустрiне - у груди, чи з тилу?
Хтось на дот навалився, тож смерть хай не жде -
Бо Земля на миттєвicть застигла.

Я ступні свої ззаду залишив,
Лише пам’ять по мертвим шкребе,
Землi оберт я ліктем пришвидшив -
Від себе, від себе!

Встав один в повний зріст, й тiльки зойкнув прокльон,
Прийняв кулю, й зітхнув при нагоді.
Та на захід, на захід повзе батальйон,
Щоби сонце вставало на сході.

Животом - по грязюцi, в болоті, будь де
Лиш заплющуєм очi на запах.
Нині сонце по небу нормально iде,
Все тому що ми рвемся на захід.

Руки й ноги війна не віддерла?
Як на cвайбi росу ллю в себе,
Землю тягнем зубами за стебла -
На себе! Під себе! Від себе!