Я вдався ростом і лицем
(І дякувать батькам за це),
З людьми в ладу - не поганяв, не попихав.
Спину не гнув - прямим ходив,
Вусом не вів, і жив, як жив,
І голові своїй руками помагав.

Та хтось з доносом поспішив -
Кругом п’ятсот - і не гріши,
І кабінет з табличкою «Час поважай!»
А там їдять без солі, брат,
Там штемпель ставлять наздогад,
Кладуть в конверт і посилають за Можай.

Був залік - потім йди зовсім:
А за спиною років сім,
Висять роки оці - ні скинуть, ні прогнать,
Та на начальника попав,
Котрий так спритно вербував,
І за Урал машини став переганять...

Дорога, а в дорозі «МАЗ»
У сніг загруз, неначе в грязь.
В кабіні темінь, а напарник все мовчить.
Хоч би кричав, аж зло бере -
Назад п’ятсот, п’ятсот вперед,
А він зубами «Танець з шаблями» лящить.

Удвох ми знали про маршрут,
На будівництві «МАЗ» цей ждуть,
А наша справа - сів і, ніч не ніч, давай!
Під Новий рік - усе невлад,
Вперед п’ятсот, п’ятсот назад,
Мете, сигналим, та рятунку не чекай.

«Глуши мотор, - мені кричить, -
Нехай цей «МАЗ» вогнем горить!
Мов, бачиш сам, що більше нічого ловить,
Куди не глянь - п’ятсот усе,
До ночі, точно, занесе,
Так зарівняє, що не треба й хоронить!»

Йому кажу: «Ти не канюч!»
А він за гайковий за ключ
І вовком дивиться, він взагалі жорсткий.
А що йому - п’ятсот лежить,
І хто залишиться з нас жить,
Той доведе, коли припруть, хто був правий.

Він був мені більш як рідня -
З долоні в мене їв щодня.
А тут у очі зирить й холод по спині.
А що йому - п’ятсот, як дать,
І хто там буде розбирать,
Що він забув, хто я йому і він мені.

І він пішов кудись убік.
Я відпустив, а сам приліг,
І снивсь мені наш круг - веселий і верткий:
Що знов п’ятсот кругом - як світ,
Шукаю вихід я з воріт,
Його немає, тільки - вхід, та не такий.

Кінець простий - тягач прибув,
І там був трос, і лікар був,
І «МАЗ» попав, куди належало йому,
І він прийшов - трясеться весь,
А тут вже знов далекий рейс...
Я зла не бережу, я знов його візьму.