Я колись все ж помру, кажуть ми зазвичай помираєм.
Як би так угадать, щоб не сам, щоб у спину ножем.
Убієнних жаліють, відспівують й балують раєм.
Не скажу про живих, а покійників ми бережем.

В грязь ударю лицем, завалюся картинно я набік
і рвонеться душа на украдених клячах в галоп.
В дивних райських садах наберу рожевіючих яблук,
жаль, що їх сторожують й стріляють без промаху в лоб.

Прискакали, дивлюся і бачу - не рай це, болото,
маячня, гола пустка, фантом і суцільне ніщо...
А всередині того нічого - масивні ворота,
й величезний етап на ворота дививсь під дощем.

Заіржав корінний, зупинив його лагідним словом,
та з мочал реп’яхи ледве видрав і гриву заплів.
Сивочолий старик, щось там довго возився з засувом,
і кректав, і бурчав, і відперти не зміг, й десь побрів.

Величезний етап не промовивши, жодного слова,
лиш навприсядки враз з онімілих колін пересів.
Тут малина, братва! - оглушило малиновим дзвоном.
Все вернулось на круг й розіп’ятий над кругом висів.

А апостол старий все на стражу кричав, комісарив,
знов покликав когось і затіяли знов відчинять...
Палку хтось підхопив та з розмаху об рейку ударив,
і всі кинулись дружно в прекрасну оту благодать.

Я впізнав старика по сльозам на щоках його дряхлих.
Це ж апостол Петро! Ой, який же я все ж остолоп...
Ось вже кущі-сади і там безліч морожених яблук,
але їх сторожують й стріляють без промаху в лоб...

Всім нам блага подай, чи ж багато випрошував я благ?!
Лиш би друзі рядком та дружина, щоб впала на гроб.
Я ж для них накраду тих рожевих, морожених яблук,
жаль сади сторожують й стріляють без промаху в лоб...

В занімілих руках свічі плавились, як в канделябрах,
а тим часом я знову конячок пустив у галоп.
Я натряс і набрав тих рожевих, морожених яблук
і за це мене холодно вбили без промаху в лоб.

 
 
 
 

І погнав я коней геть від згубних тих місць і закляклих.
Коні голови вверх, та вудила і я закусив.
З батогом вздовж обриву... Рожевих, морожених яблук
я тобі привезу - ти чекала і рай відпустив!