Підшитий білизною комірець,
всі ґудзики застебнуті як треба,
і ось курок, втрачаючи терпець,
відчув появу пальця офіцера.

Пора! - цей заклик досягнув руки,
яка свій час чекала вже доволі,
і розпочався жест від кобури
до виголеної завчасно скроні.

Озброєна рука ще ледь тремтіла,
хоча до місця дії була звана,
а Смерть туди вже усміх устромила
крізь дуло офіцерського нагана.

Брову задерту бачила поодаль.
А поруч билася незгодна жила.
Вона не відпускала кров на волю.
І Смерть тоді глузливо сповістила:

«Аби приборкати пихату жилку,
я з вуха піду в мозок... і дбайливо
проб’ю позаду невеличку дірку
щоби потилицю кров окропила».

Очікувала ще... і дочекалась!
Наказ: «скоріш у кобуру лягай!»
Так вперше Смерть поспілкувалась
з дитячих літ ненависним Життям.