Я вдався ростом і лицем;
батьки, спасибі вам за це!
З людьми в ладу, не понукав, не помикав.
Горба не гнув, прямим ходив,
і в вус не дув, і жив, як жив,
І голові своїй руками помагав.

Та був донос і був наклеп,
і буцегарня - майже склеп.
Ще кабінет з вагомим: «Час тут поважай».
Тут вертухай без солі вас,
і навмання свій штемпель - бац!
Кладе в конверт та відсилає «за Можай».

Та і на зоні є кінець,
то чи ж життя вже нанівець,
Коли відкинувсь я, відбувши строк той геть?
Роки за спиною таскав
та на начальника попав,
і за Урал машини став переганять.

Дорога, а в дорозі МАЗ,
що по кардан в багно зав’яз,
В кабіні морок та напарник, що мовчить.
Хоч би кричав, аж зло бере,
назад 500, 500 вперед,
А він крізь зуби лише інколи сичить.

А є маршрут і є наказ:
на «соцбудову» цей наш МАЗ,
А наша справа - сів, поїхав, ніч чи день.
Та треба ж цей випадок-гад:
500 вперед, 500 назад,
Застрягли міцно, ну, а поміч в нетрях де?

«Глуши двигун, не трать запас
солярки, ну його, цей МАЗ!
Хіба не бачиш, - більше нічого ловить!
Назад 500, 500 вперед
і за ніч геть все замете,
Так зарівняє, що не треба хоронить».

Я йому різко: «Не канюч!»,
а він - за гаєчний за ключ
І вовком зиркає, напружився увесь.
А що йому, 500 же срізь,
і як колегу не довіз, -
Це вже розкаже всім лиш той, що виживе.

Нас мали майже за братів,
у мене він з долоні їв,
А тут цей погляд, лють і холод по спині.
А що, 500 назад-вперед,
і хто там потім розбере,
Ким був йому я тут, і ким він був мені.

І він побрів кудись убік,
я відпустив, а сам приліг.
І снився сон про наш веселий сабантуй,
Що скрізь 500 на сотні літ,
шукаю слід хоч десь воріт, -
Нема його, є тільки вхід і то не той.

Кінець простий: тягач прибув,
і там був трос, і лікар був,
І МАЗ дійшов, куди належало йому.
І він прийшов, трясеться весь,
а там вже знов далекий рейс,
Зла не тримаю я, я знов його візьму.