Коли вода Всесвітнього потопу
У межі берегів вернулась знов,
Із піни вже далекого потоку
На сушу тихо вибралась Любов -
В повітрі розчинилася до строку,
А строку було - "сорок сороков"...

І диваки - це люди наші -
Наповну удихають цюю кашу,
Ні нагород не ждуть, ні покарання,
Вважаючи, що дихають за так,
Вони раптово потрапляють в такт,
Нерівно дихаючи повз старання.

Я поля коханим постелю -
Хай у сні співають, наяву!..
Я дихнув - і значить, я люблю!
Я люблю - і значить, я живу!

 
 
 
 
 
 

І нам безумців вже не повернути!
Заплатимо - наважились збагнути:
За всяк ціну життям би ризикнули, -
Не дати розірвать, щоб зберегти
Чарівну і невидимую нить,
Ту саму, що між нами протягнули.

Я поля коханим постелю-
Хай у сні співають, наяву!
Я дихнув - і значить, я люблю!
Я люблю - і значить, я живу!

До тих, що захлинулися любов’ю,
Не докричишся, - скільки там не зви,
Рахунок їм ведуть чутки і пустослів’я,
Замішаний рахунок цей на крові.
А ми поставмо свічі в узголів’ї
Загиблим з дивовижної любові...

І душам їх бродити у квітках,
І їхнім голосам зливатись в такт,
Обом дихнути вічністю і знову
Із подихом - зустрітись - на вустах -
Ламучих переправах і мостах,
На перехрестях завузьких світобудови.

Свіжий вітер вибраних п’янив,
З ніг збивав, із мертвих воскрешав,
А тому, якщо ти не любив -
Отже, ти не дихав і не жив.